Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– Воньмім! Воньмім! Святая святих! Візьмімо Бога небесного на поміч!

Видячи тоє, ангели зібралися всі до святого архистратига Михаїла і заспівали пісню ангельську:

– Свят! Свят! Свят! Господь Саваоф, ісполни небо і землю слави єго.

Ото тоє значит собор архангела Михаїла. І поставив Бог Творець архангела Михаїла на небесах старшим чиноначальником, воєводою сил небесних, а Сатану струтив із неба, і він став дияволом, неприятелем душевним. І так, братія, не хотів Сатанаїл бути ангелом пресвітлим і за те учинився темним. Так і ми, християне, не будьмо горді, абисьмо не вивержені були із царствія небесного, як Сатана із гордощів втратив лик ангельський. Бог, предвічная мудрость, не терпить гріха гордому чоловікові, а смиренному благодать дає, а гордим противиться. Як чоловік запорохи (порошинки) в оці не може вдержати, так грішник не може в царстві небеснім бути. Богу нашому слава во віки, амінь.

Слово о святім Василії Великому, який відняв Євладія від диявола

З рукопису Іллі Яремецького-Білахевича 1748 р.

Був у Кесарійській країні муж, ім'я йому Синклитіян. І мав він майна много, що не було йому числа, сіл та маєтностей много, каменів многоцінних много. Та мав ще одну тілько дочку на ім'я Корасія. Прирік її Богу в чернечий чин, аби Божою нареченою стала і, прийнявши замолоду чернецтво, послужила Богу до старости. Дуже тішилися нею ангели Божії.

Мав Синклитіян також слугу іменем Євладій, що був мудрим і гордим. Якось його мислі почала притягати Корасія. Одної ночі, обнятий бісівським навожденієм, він лежав роздумував собі, як би тую Корасію, котра приречена в інокині, взяти собі за жону. Й так собі помислив, що ніхто його з нею не зможе поєднати, опріч диявола.

– Я, Євладій, запишу себе дияволу, й диявол мені допоможе взяти Корасію собі за жону.

Одного вечора вийшов Євладій на розпуття, де ся дороги розходять, й прикликав диявола к собі. У той час диявол явився йому й рече:

– Що требуєш, Євладію, й кого шукаєш? Євладій рече:

– Я не можу к дівиці Корасії приступити, хтів би-м її за жону собі взяти.

У той час диявол рече:

– Піди-но ти до пана нашого Фармадея, царя диявольського.

Й написав той диявол своєю рукою картку й пустив на вихор, а вихор же заніс тую картку аж до Фармадея-царя. В той час послав Фармадей по Євладія слуг своїх, і привели вони Євладія перед очі Фармадея, царя диявольського.

І побачив його Євладій на високому престолі, і множество дияволів стояло перед ним, слугуючи йому, яко царю. Й мовить до Євладія:

– Хто єси й чого хочеш, чоловіче, й чого м'я шукаєш?

Євладій умильним голосом відказує:

– Пане мій, вволи мою волю, аби взяв я Корасію собі за жону, буду твоїм навіки.

Фармадей рече:

– Але ви, християни, надто брехливі. Якщо вам нужда, тоді ви мене шукаєте, а тільки-но вам відлежиться, тоді ви Христа свого слухаєте. Бо ж Христос милостивий, що вам прощає такі гріхи, а мене ви дурите. Рукою власною скріпи, аби єси мій був навіки, тоді тобі сотворю, чого схочеш.

Тоді Євладій взяв ножа і, врізавши собі мізинця, підписав карту власною кров'ю та дав її Фармадею. А той звелів слугам своїм:

– Ідіте ж, слуги мої, обступіть келію, в якій живе Корасія, та завдайте їй великую тугу, завдайте їй любов до Євладія велику.

Так вони і вчинили, наславши на неї любов велику до Євладія, тугу і смуток за світським життям. Однієї ночі вона затужила вельми й відчула огиду до життя в обителі святій. Як почули отець і мати її про те, поспішили до неї і сказали:

– Пощо так тужиш і сумуєш, чадо? Все ж бо у руках твоїх – і їжа, і напої, і вбрання, і скарби. Чого ж тобі бракує?

Вона відказала:

– Отче мій і мати моя, мужа потребує серце моє.

Щойно почув Синклитіян такі слова від Корасії, заплакали вельми отець і мати, зажурилися:

– О, хто погасить світлу свічу у домі нашому? О, хто оборонить церкву на землі, якою так ангели Божії тішаться? Хто погасить церковну лампаду? Опам'ятайся, чадо! У темен путь грядеш!

Рече Корасія:

– Отче мій, послухай мене! В тузі я є великій. Дай ми мужа Євладія!

Синклитіян рече:

– О, дитя, дитя, я є твоїм вітцем! Ми з матір'ю твоєю надіялися завдяки тобі добути спасения. Змилуйся, дитино, повернися до Господа Бога!

Корасія рече:

– Отче мій, якщо не даси ми мужа Євладія, то гіркою смертю умру.

Синклитіян рече:

– О, дитя, якщо серце твоє мужа прагне, то знайду тобі чоловіка славного, багатого, з великим маєтком, а Євладій – то тілько слуга наш.

Коли почула Корасія тії слова, то стала себе за горло душити й кричати:

– Помилуй мене, отче! Євладія хочу взяти за мужа собі!

Синклитіян, не знаючи, що має чинити, зібрав боярів і зробив великий банкет, і віддав Корасії мужа Євладія, й обдарував їх палацами та майном усім своїм. А сам узяв свою жону та подалися у монастир – він у той, де були ченці, а вона в той, де були черниці. Євладій же жив із жоною своєю, але уникав церкви Господньої. Корасія цьому дивувалася і мовила йому:

– Пощо, чоловіче, не ходиш в церкву Господню?

Він же тільки відбріхувався. Та вже й бояри і слуги стали допитуватися в Корасії:

– Чому Євладій не провідує церкви?

Врешті прийшла Корасія і рече йому:

– Якщо не підеш до церви Христової і не причастишся Божеським тайнам, то я смерті собі гіркої завдам.

Він же, не маючи, що відказати, мусив їй висповідати все, що ся з ним діяло і як ся дияволу записав. Тоє почувши, Корасія з великим зітханням сказала:

– О, горе мені! Боже мій, ти і себе занапастив, і мене! Чом же я не послухалася батьків моїх?

І стала кричати і бити себе по лиці, плачучи вельми, і пішла у Кападокію до святителя великого Василія, кажучи:

– Помилуй м'я, владико святий! Не послухала-м родичів своїх, але-м у темний путь пішла.

І оповіла святителеві Василію Корасія все, що ся діяло